Пост ниття

Давно не заходила на блог, проте весь час занотовувала собі у блокнот, що мушу сюди заглянути. І щоразу писала безліч тем, про що я маю писати. Але толку з того, якщо все одно цей пост буде зараз не про те все.

Це буде пост-депресняк. Не хотіла це писати сюди, але вже й дуже давно тримаю це все в собі. Чому в собі? Бо по-суті, навіть і немає кому розповісти. А якщо і розкажу, то мене або не зрозуміють, або не зрозуміють, саме так.

Нещодавно мене відвідала така думка, що я взагалі нещаслива людина!

Ні, звісно, є моменти, які мене тішать, які приносять мені більш-менш задоволення, але це все не те.

Мені вже 20, а я як це не прискорбно звучить, ще нічого, абсолютно нічого не досягла в своєму житті. Дехто скаже, що я дурна, ще рано, ще купа часу і тд. Так, часу ж нібито багато, але якщо ні? Якщо не буде в мене того часу? Ніхто ж не знає, до скількох ми доживемо, що встигнемо, і що нас чекає завтра. Ми лишень можемо будувати якісь плани, мати якісь бажання, але ж не зовсім не факт, що вони здійсняться...

Я маю багато мрій, я б сказала, дуже багато. І це скоріше не мрія, а просто ще не здійсненна справа. Бо для поїздки в Париж треба лишень закордонний паспорт, турпутівка, і деякі заощадження, а для банджиджампінгу треба рішучість, тренер та якихось 200 грн, 

Це ж ніби просто! Але для мене ні, бо я знову ніяк не можу зробити собі паспорт, відкласти достатньо коштів та набратися тої рішучості. :(

А взагалі, я дуже заплуталась, заплуталась сама в собі, в своїх думках, справах, планах - у всьому. І це жахливо, бо я не знаю, як з цих тенет вибратись. Я щовечора собі обіцяю, що я впораюсь, що в мене все вийде, а в висновку, я сиджу вдома і вдаю суперзайнятість, бо з'являється безліч справ, які ніби-то набагато важливіші, хоча по-суті, ні.

Я просто дуже лінива і не рішуча.

От гляну на знайомих мого віку і просто заздрю. В декого вже своя родина з чудовими дітьми, робота і щастя. В декого грандіозні плани, які вони ВТІЛЮЮТЬ. Декого не можна застати вдома, бо вони весь час у справах, вони рухаються, вони жувуть.

І дивлюсь на себе: повно проблем, (які впринципі не дуже важко вирішити), якихось неполадок, незрозумілостей і багато відчаю. Це жахливо. Так, я це усвідомлюю і розумію, що так тривати далі не можна, бо я або просто впаду в сплячку і цілковиту апатію, або підніму свою дупу і почну жити так, як цього хочу Я!

Коли ж вже нарешті і переді мною відчиняться двері?

Таке шось

Я давно планувала щось сюди написати, бо і виписатись\виговоритись треба комусь, але й не хочеться, щоб хтось щось знав. Дивне відчуття.
Моє життя зараз настільки змінює свій поворот, що я просто не можу уявити, як з тим всім розібратись і що мене чекає далі.
Водночас все ніби добре, але й в той же самий момент все настільки паршиво, що аж опускаються руки...
Кажуть, коли зачиняються одні двері, то обов'язково десь відкриваються інші. В моєму випадку ті двері всі закриті. Або це я лиш так думаю...
Я щодня даю собі настанови, що маю зробити завтра та все це залишається лише в думках. До діла майже нічого не доходить.
Весна - час змін. А я цих змін боюся. Бо не знаю чи це саме те, що мені необхідно. Дурня якась. В мене цілковита апатія до всього. Я знаю і розумію, що так не можна і це не правильно та нічого не можу з цим вдіяти.
Не хочеться засмучувати ні себе, ні своїх близьких( а це, на жаль, буває часто).
Мабуть, мені просто треба хороша взбучка, щоб хтось надоумив мене й дав чарівного копняка, який би змусив мене трохи розворушитися. Але ж де цей хтось??

Хіба закон когось цікавить?

Позавчора татові, як і більшості його колег, прийшла повістка на роботу.
ЗАВТРА його вже забирають на навчання у Рівне.
Татові 44 роки, в нього проблеми зі здоров'ям, він стоїть на обліку в міській лікарні. Останні два місяці майже весь час сидить на таблетках.
До того ж, він являється єдиним годувальником сім'ї. Оскільки мама на даний час не працює. + в мене навчання.
Пройшовши всі необхідні комісії (за одною він не придатний до служби, за іншою - придатний, за третьою - щось там накрутили, але ніби придатний), йому сказали:
"Ну що ж, ще один є. В суботу зранку Вас чекатиме автобус"
І все. Ні жодних пояснень, нічого.
На якісь аргументи, що тато хотів надати, йому просто закрили рота.
Хоча б за законом, на скільки мені відомо, його б не мали забирати. Для цього є всі підстави. Але ж хіба це когось цікавить?
Тато мені сказав:
"Не повезло мені, доця, не мав би ноги, чи був би сліпий, то сидів би вдома, а так якщо ходжу, то треба йти. Доця, але ти не переживай, все буде твоє. Документи всі в діда. Шкода, тільки певно не встигну бабці пам'ятника поставити. Будете ставити одразу два..."
Скільки ще оце терпіти? Тисячі чоловіків відправляють в пекло.
Всі, хто причетний до цієї війни і усіляко їй потурає, горіть в пеклі.

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z1109-08/page

А Ви вже бачили "Поводир"?

"Заплющ очі. Дивись серцем"

Про цей фільм говорять багато і не завжди позитивно. Я ж спробую донести Вам суто свою думку, щодо цієї кінострічки. :)
Я, на превеликий жаль, не встигла переглянути цю стрічку у кінотеатрі, про що дуже шкодую. Дивилася онлайн, а це далеко не ті враження :(
Тепер детальніше про сам фільм. 12 листопода 2014 року вийшла у прокат стрічка, заснована на реальних подіях, українського кінорежисера (та ще й мого земляка, режисер народився на Волині, в місті Камінь-Каширський) Олеся Саніна "Поводир, або Квіти мають очі".
В основу сюжету взято 30-і роки минулого століття, Україна в час жорстокого сталінського режиму, людей вбивають "без суду і слідства". Події плавно переходять в час Голодомору 32-33 років. Проте основною темою є історія останніх українських кобзарів. Розповідь йде від першої особи, від чоловіка, який будучи ще малим хлопчаком став поводирем одного зі сліпців-кобзарів. Кобзарів та лірників у той час (та й фактично завжди) намагалися усіляко знищити, адже саме вони несли люду правду, саме вони були носіями всенародної свідомості. Усіх музик хитрістю заманили до Харкова, де звідти їх везуть у невідомому напрямку, щоб безжально вбити.

Головні ролі зіграли:

•  українська співачка Джамала (справжнє ім'я Сусанна Джамаладінова) - Ольга Левицька, артистка; 
• відомий український актор Станіслав Боклан - сліпець-кобзар Іван Кочерга, у минулому командир роти армії УНР;
• американець українського походження Антон-Святослав Грін - Пітер, син американського інженера, власне поводир.
  
  Цікаві факти:
  1) У написанні сценарію до фільму брала участь відома українська письменниця Ірен Роздобудько;
  2) Вперше в Україні до знімального процесу були залучені близько 50 людей із вадами зору;
  
  3) Частина коштів на фінансування фільму була передана прем'єр-міністром України Арсенієм Яценюком.
  
  4) Епізодичну роль у фільмі (поет Михайль Семенко) зіграв український письменник Сергій Жадан.
  5) Спеціально для зйомок відновили перший трактор Харківського транспортного заводу 1931 року випуску, який 50 років простояв на постаменті перед підприємством і був зданий на металобрухт. Також відновили паротяг та колію для нього (7 кілометрів вузькоколійної дороги біля міста Гайворон).
  
  6) Олег Санін сам у житті є кобзарем.
  
  7) Стрічку "Поводир" було номіновано на кінопремію Оскар, в номінації "Фільм іноземною мовою".
  
  8) Загальний бюджет кінострічки  - 2 млн $
  
  
  Особисто моя думка щодо цього фільму.
  На щастя, я мала змогу бачити найвідоміші українські фільми останнього часу. Як і тривалі художні фільми, так і короткометражки.
  Саме про УКРАЇНСЬКЕ кіно, я взнала, ще мабуть, розпочинаючи із кінострічки "Штольня" Любомира Левицького (2006). Тоді я ще мало що тямила в кіно, проте воно мені тоді ну дуже сподобалось :)
  Згодом були "Той, хто пройшов крізь вогонь" Михайла Іллєнка (2011), "Тіні незабутих предків" того ж Любомира Левицького (2013).
  Про короткометражки не розповідатиму, бо вони не настільки відомі, проте, повірте, не менш хороші.
  І от нарешті "Поводир". Як я вже згадувала, дивилась я його не в кінотеатрі, тому трохи засмучена, бо це зовсім не та атмосфера :(
  Але менше з тим. З перших хвилин фільму мене вразила настільки гарна картинка, дуже професійна зйомка (як для українського кіно). Це дійсно круто!
  Починаючи з вступних титрів я сиділа просто перехопивши подих - так я сиділа і до кінця фільму, дещо схлипуючи носом, тому що змушена була розплакатись (а я дуже рідко плачу під час кіно ;) ) І цим все сказано. Якби я була б на той момент в кінотеатрі, я б, безумовно, заплескала б в долоні. І знаю, таке робили багато людей після перегляду в кінотеатрах. Люди просто вставали і аплодували. Це найбільша похвала. Люди не дарма витратили гроші на квиток. Браво!
  
  Сильна історія, сильне кіно!
  Впевнена, що мабуть багато хто зі мною не погодиться, але це суто моя думка! Мені ця стрічка дуже сподобалась і я потім ще довго радила її своїм друзям :)
  Українське кіно - це круто! Сподіваюсь, з часом ми це зрозуміємо! ;)
  
  

"Знаєш, чому квіти повертаються до сонця? Тому що вони також мають очі..." 

"Там, де тебе чекають завжди гарно пахне. Пахне борщем, молоком і квітами".

"Всесвіт живе лише тим, що вірить". 

 

Ранок починається з стограм!

В мене на квартирі, в дворику, де я живу нині у Львові, є така собі нелегальна "півнушка". Тут собі спокійно розливають горілку та ше й можуть дати закусити шматочком хліба;
коли був сезон овочів, тут мило "вгощали" огірочком - просто казка!
Так от, кожен мій ранок починається з чужих стограм, які шановне панство Львова тут мило так собі розпиває. При чому в цю лавочку заглядають як і безхатченки, так і досить адекватні люди з валізками, в хороших костюмах і з смартфонами О_о
Отак хильнув чарочку -другу, закусив огірочком і побіг на роботу.
Все би нічого, але буквально за 100 метрів від мого дому знаходиться міліція, яка, я більш ніж впевнена, це все кришує.
Будуємо нову країну, рібяткі.

О, і ще згадала: якраз навпроти ж цього хмм... генделика, боксерська асоціація Львова, де займаються гарні, сильні хлопці, яким фактично заборонений алкоголь. Така собі аксіома.

І так, спостерігати за хлопцями-боксерами набагато ліпше, ніж на всіх оцих "хильнув і на роботу". 

Ось так-от.

#IceBucketChallenge

Отож, нарешті, всім привіти :)
Дуже давно мене тут не було, за що, я думаю ви мене пробачите! ;)
Так от, думаю почну свій бложик оновлювати поступово, бо все одно одразу нічого не вийде)

Так от, цього літа по всьому світу та й Україні зокрема, був дуже популярним благодійний  флешмоб #Icebucketchallenge, що в дослівному перекладі означає "Лід, відро, виклик". Схема ніби проста - ти повинен облитися крижаною водою і передати цю естафету друзям :)
Все просто!)
Але багато хто насправді забував, що ця цікава забавка насамперед була створена для того, щоб привернути увагу до такої хвороби, як аміотрофічний склероз, а точніше для фонду, який займається цією проблемою. А оскільки останнім часом фонд фактично не отримував благодійних внесків, то потрібно було вжити якихось заходів, щоб це змінити.

Як відомо, за умовами акції, приймаючи виклик #IceBucketChallenge, учасники флешмобу мають пожертвувати до фонду ALS, що бореться з бічним аміотрофічним склерозом $ 10 та облитися крижаною водою і кинути виклик іншим людям, які мають повторити те саме за наступні 24 години і передати цю естафету далі й далі. Також можна пожертвувати $ 100 і уникнути цієї жахливої екзекуції. :)
Втім, сума пожертви залежить лише від бажання учасників. До слова, за місяць цієї розваги фонд отримав близько 300 млн $, в той час як за цілий попередній рік, отримав лише 2 (!) мільйони доларів. 

В Україні ж, в цей час ситуація теж важка, тож в нас ця відчайдушна забавка має трохи іншу мету. Учасники, за умовою акції, повинні відправити свої гроші або на благодійний фонд tabletochki.org. або на допомогу бійцям на сході, що зараз там боряться за мир в Україні!

Героями відео стали відомі люди, зірки світової сцени Брітні Спірс, Дженіфер Лопес, Джастін Тімберлейк, Шакіра та Леді Гага, голлівудські актори Уілл Сміт, Чарлі Шин, Він Дізель і Міккі Рург, а також Марк Цукерберг, Стівен Спілберг, Білл Гейтс, Джордж Буш-молодший, Кріштіану Роналду, Гомер Сімпсон, Джеремі Кларксон. В Україні до цього флешмобу долучилася перша леді України Марина Порошенко з родиною, депутати, ведучі та й звичайні українці, в тому числі й я :)
Скажу так, це було весело :)
Отож, всі, хто ще не бачив - дивіться і насолоджуйтеся!

Не хочу, щоб мій перший голос був програшним!

На вулиці травень. Тепло. Весна. В країні бардак. Щоранку перша думка в голові: "Яке місто на цей раз? Скільки людей загинуло?.." Я вже скучила за тим часом, коли в новинах розказували про порятунок кота з дерева, чи новий всесвітній рекорд. Справді... І це сумно...
Всі телеканали, весь інтернет наввипередки поспішає повідомити хто? що? де? коли? як? чим? чому? Янукович втік, Азаров геть десь в далекій Австрії, де про нього нібито всі забули, Тимошенко вийшла з тюрми, в. о. президента виконує....кхекхе... Турчинов. Що пробачте? О_О
Турчинов?? Влади в країні ніфіга нема, всі порозбігалися, як щурі. І о так, скоро вибори. Кандидатів в президенти нашої держави безліч, все ті ж самі люди, нічого нового: Тимошенко, Порошенко, Симоненко... Дякувати Богу, хоч Януковича цього разу не буде. Вже спокійніше. Мінус одна неадекватна людина. За кого буду голосувати я? Хммм... Чесно, не знаю.
Але як сказала одна хороша дівчинка : " Не хочу, щоб мій перший голос був програшним!" От так і я. Я хочу проголосувати за того, хто дійсно може щось змінити і вивести країну з цього незрозумілого хаосу. Не знаю, чи є серед кандидатів в президенти гідний представник того, що хочу бачити я. Та й напевно не тільки я!