Давно не заходила на блог, проте весь час занотовувала собі у блокнот, що мушу сюди заглянути. І щоразу писала безліч тем, про що я маю писати. Але толку з того, якщо все одно цей пост буде зараз не про те все.
Це буде пост-депресняк. Не хотіла це писати сюди, але вже й дуже давно тримаю це все в собі. Чому в собі? Бо по-суті, навіть і немає кому розповісти. А якщо і розкажу, то мене або не зрозуміють, або не зрозуміють, саме так.
Нещодавно мене відвідала така думка, що я взагалі нещаслива людина!
Ні, звісно, є моменти, які мене тішать, які приносять мені більш-менш задоволення, але це все не те.
Мені вже 20, а я як це не прискорбно звучить, ще нічого, абсолютно нічого не досягла в своєму житті. Дехто скаже, що я дурна, ще рано, ще купа часу і тд. Так, часу ж нібито багато, але якщо ні? Якщо не буде в мене того часу? Ніхто ж не знає, до скількох ми доживемо, що встигнемо, і що нас чекає завтра. Ми лишень можемо будувати якісь плани, мати якісь бажання, але ж не зовсім не факт, що вони здійсняться...
Я маю багато мрій, я б сказала, дуже багато. І це скоріше не мрія, а просто ще не здійсненна справа. Бо для поїздки в Париж треба лишень закордонний паспорт, турпутівка, і деякі заощадження, а для банджиджампінгу треба рішучість, тренер та якихось 200 грн,
Це ж ніби просто! Але для мене ні, бо я знову ніяк не можу зробити собі паспорт, відкласти достатньо коштів та набратися тої рішучості. :(
А взагалі, я дуже заплуталась, заплуталась сама в собі, в своїх думках, справах, планах - у всьому. І це жахливо, бо я не знаю, як з цих тенет вибратись. Я щовечора собі обіцяю, що я впораюсь, що в мене все вийде, а в висновку, я сиджу вдома і вдаю суперзайнятість, бо з'являється безліч справ, які ніби-то набагато важливіші, хоча по-суті, ні.
Я просто дуже лінива і не рішуча.
От гляну на знайомих мого віку і просто заздрю. В декого вже своя родина з чудовими дітьми, робота і щастя. В декого грандіозні плани, які вони ВТІЛЮЮТЬ. Декого не можна застати вдома, бо вони весь час у справах, вони рухаються, вони жувуть.
І дивлюсь на себе: повно проблем, (які впринципі не дуже важко вирішити), якихось неполадок, незрозумілостей і багато відчаю. Це жахливо. Так, я це усвідомлюю і розумію, що так тривати далі не можна, бо я або просто впаду в сплячку і цілковиту апатію, або підніму свою дупу і почну жити так, як цього хочу Я!
Коли ж вже нарешті і переді мною відчиняться двері?
