Хіба закон когось цікавить?

Позавчора татові, як і більшості його колег, прийшла повістка на роботу.
ЗАВТРА його вже забирають на навчання у Рівне.
Татові 44 роки, в нього проблеми зі здоров'ям, він стоїть на обліку в міській лікарні. Останні два місяці майже весь час сидить на таблетках.
До того ж, він являється єдиним годувальником сім'ї. Оскільки мама на даний час не працює. + в мене навчання.
Пройшовши всі необхідні комісії (за одною він не придатний до служби, за іншою - придатний, за третьою - щось там накрутили, але ніби придатний), йому сказали:
"Ну що ж, ще один є. В суботу зранку Вас чекатиме автобус"
І все. Ні жодних пояснень, нічого.
На якісь аргументи, що тато хотів надати, йому просто закрили рота.
Хоча б за законом, на скільки мені відомо, його б не мали забирати. Для цього є всі підстави. Але ж хіба це когось цікавить?
Тато мені сказав:
"Не повезло мені, доця, не мав би ноги, чи був би сліпий, то сидів би вдома, а так якщо ходжу, то треба йти. Доця, але ти не переживай, все буде твоє. Документи всі в діда. Шкода, тільки певно не встигну бабці пам'ятника поставити. Будете ставити одразу два..."
Скільки ще оце терпіти? Тисячі чоловіків відправляють в пекло.
Всі, хто причетний до цієї війни і усіляко їй потурає, горіть в пеклі.

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z1109-08/page

А Ви вже бачили "Поводир"?

"Заплющ очі. Дивись серцем"

Про цей фільм говорять багато і не завжди позитивно. Я ж спробую донести Вам суто свою думку, щодо цієї кінострічки. :)
Я, на превеликий жаль, не встигла переглянути цю стрічку у кінотеатрі, про що дуже шкодую. Дивилася онлайн, а це далеко не ті враження :(
Тепер детальніше про сам фільм. 12 листопода 2014 року вийшла у прокат стрічка, заснована на реальних подіях, українського кінорежисера (та ще й мого земляка, режисер народився на Волині, в місті Камінь-Каширський) Олеся Саніна "Поводир, або Квіти мають очі".
В основу сюжету взято 30-і роки минулого століття, Україна в час жорстокого сталінського режиму, людей вбивають "без суду і слідства". Події плавно переходять в час Голодомору 32-33 років. Проте основною темою є історія останніх українських кобзарів. Розповідь йде від першої особи, від чоловіка, який будучи ще малим хлопчаком став поводирем одного зі сліпців-кобзарів. Кобзарів та лірників у той час (та й фактично завжди) намагалися усіляко знищити, адже саме вони несли люду правду, саме вони були носіями всенародної свідомості. Усіх музик хитрістю заманили до Харкова, де звідти їх везуть у невідомому напрямку, щоб безжально вбити.

Головні ролі зіграли:

•  українська співачка Джамала (справжнє ім'я Сусанна Джамаладінова) - Ольга Левицька, артистка; 
• відомий український актор Станіслав Боклан - сліпець-кобзар Іван Кочерга, у минулому командир роти армії УНР;
• американець українського походження Антон-Святослав Грін - Пітер, син американського інженера, власне поводир.
  
  Цікаві факти:
  1) У написанні сценарію до фільму брала участь відома українська письменниця Ірен Роздобудько;
  2) Вперше в Україні до знімального процесу були залучені близько 50 людей із вадами зору;
  
  3) Частина коштів на фінансування фільму була передана прем'єр-міністром України Арсенієм Яценюком.
  
  4) Епізодичну роль у фільмі (поет Михайль Семенко) зіграв український письменник Сергій Жадан.
  5) Спеціально для зйомок відновили перший трактор Харківського транспортного заводу 1931 року випуску, який 50 років простояв на постаменті перед підприємством і був зданий на металобрухт. Також відновили паротяг та колію для нього (7 кілометрів вузькоколійної дороги біля міста Гайворон).
  
  6) Олег Санін сам у житті є кобзарем.
  
  7) Стрічку "Поводир" було номіновано на кінопремію Оскар, в номінації "Фільм іноземною мовою".
  
  8) Загальний бюджет кінострічки  - 2 млн $
  
  
  Особисто моя думка щодо цього фільму.
  На щастя, я мала змогу бачити найвідоміші українські фільми останнього часу. Як і тривалі художні фільми, так і короткометражки.
  Саме про УКРАЇНСЬКЕ кіно, я взнала, ще мабуть, розпочинаючи із кінострічки "Штольня" Любомира Левицького (2006). Тоді я ще мало що тямила в кіно, проте воно мені тоді ну дуже сподобалось :)
  Згодом були "Той, хто пройшов крізь вогонь" Михайла Іллєнка (2011), "Тіні незабутих предків" того ж Любомира Левицького (2013).
  Про короткометражки не розповідатиму, бо вони не настільки відомі, проте, повірте, не менш хороші.
  І от нарешті "Поводир". Як я вже згадувала, дивилась я його не в кінотеатрі, тому трохи засмучена, бо це зовсім не та атмосфера :(
  Але менше з тим. З перших хвилин фільму мене вразила настільки гарна картинка, дуже професійна зйомка (як для українського кіно). Це дійсно круто!
  Починаючи з вступних титрів я сиділа просто перехопивши подих - так я сиділа і до кінця фільму, дещо схлипуючи носом, тому що змушена була розплакатись (а я дуже рідко плачу під час кіно ;) ) І цим все сказано. Якби я була б на той момент в кінотеатрі, я б, безумовно, заплескала б в долоні. І знаю, таке робили багато людей після перегляду в кінотеатрах. Люди просто вставали і аплодували. Це найбільша похвала. Люди не дарма витратили гроші на квиток. Браво!
  
  Сильна історія, сильне кіно!
  Впевнена, що мабуть багато хто зі мною не погодиться, але це суто моя думка! Мені ця стрічка дуже сподобалась і я потім ще довго радила її своїм друзям :)
  Українське кіно - це круто! Сподіваюсь, з часом ми це зрозуміємо! ;)
  
  

"Знаєш, чому квіти повертаються до сонця? Тому що вони також мають очі..." 

"Там, де тебе чекають завжди гарно пахне. Пахне борщем, молоком і квітами".

"Всесвіт живе лише тим, що вірить".